Тонемо у смітті. Уже настільки, що Європа волає: ми не в силах справитися з українським непотребом. На жаль, про це говоримо роками, і нічого не змінюється. Натомість сміття продукуємо все більше й більше. Які масштаби лиха, хто винен і який вихід із ситуації – говоримо із експертом-екологом ГО “Екосфера”, доцентом УжНУ Оксаною Станкевич-Волосянчук.

Але перед тим трішки фактів. 24 червня під час сесії Закарпатської обласної ради депутати затверджували проєкт рішення «Про результати виконання «Програми поводження з твердими побутовими відходами у Закарпатській області на 2016 – 2020 роки», затверджена рішенням обласної ради 14.06.2016 року № 355 (із змінами 29.03.2018 № 1128; 27.09.2018 № 1289). Про виконання програми та мізерні видатки на неї писати не будемо. Натомість наведемо окремі цифри: так, «…упродовж дії цієї Програми з 2016 по 2020 роки обсяги збирання та перевезення на полігони та сміттєзвалища твердих побутових відходів становлять 5 661 716,0 м3, або 1 406 550,7 тон. За звітний період ліквідовано 7671 (вдумайтеся в цифру!!! – Ред.) несанкціонованих сміттєзвалищ загальним об’ємом 2 911 819,0 м3. Загальна кількість накопичених відходів на місцях видалення відходів за весь період експлуатації становить 13,113 млн м3 або 3,908 млн тон».

Масштаби – вражаючі. Адже все це сміття, за даними екологів, експертів, десь має складуватися, в ідеалі його б переробляти, насправді ж… Насправді і тут біда: «на території області обліковано 139 місць видалення твердих побутових відходів, із яких 123 діючих загальною площею 124,93 га. Із діючих 40 або понад третину сміттєзвалищ – перевантажені, 50 – не відповідають нормам екобезпеки. Рекультивації потребують 59 місць видалення відходів. Потреба у нових сміттєзвалища на початок 2021 року становить шість одиниць площею 35 га». А поки потреба не забезпечена, то ми й надалі закопуємо те сміття чи помалу сплавляємо сусідам… Саме тому нинішня наша розмова з екологом про те, що і як робити, аби бодай трішки наблизитися до вирішення проблеми.

– Пані Оксано, чи відстежуєте ви ситуацію зі сміттям на річках, хто винен у такій тотальній засміченості нашого регіону?

У ситуації тотального засмічення довкілля, зокрема річок, винні, у тій чи іншій мірі, всі: і обласна влада, і органи місцевого самоврядування, і, власне, мешканці, які традиційно дружно несуть сміття у річку. Органи місцевого самоврядування мали достатньо часу, щоб з 2013 року налагодити систему централізованого збору сміття від населення і, навіть, організувати селективний збір сміття, особливо у гірських селах, які не мали власних сміттєзвалищ і зібране сміття не мали куди вивозити. У цьому контексті завжди приводжу приклад сіл Верхні Ворота та Абранка на Воловеччині, де сільські голови приклали максимум зусиль, щоб зробити береги річок та інше середовище свого існування чистим. Тоді наша ГО «Екосфера» допомогла обом сільським радам налагодити селективний збір сміття від населення через контейнери. У цих селах ця система працює вже 8 років, кошти, зароблені на вторсировині, витрачаються на благоустрій, а мешканці сіл давно привчені сортувати своє сміття. Сільський голова Іван Грига переконує, що через селективний збір сміття 80 % із загальної маси ТПВ вони відправляють на переробку. Ті 20 %, які залишаються, кілька разів у році централізовано вивозяться на чинний полігон ТПВ за угодою.

– Хто має відігравати ключову роль у питанні цивілізованого поводження зі сміттям? Слід починати з населення чи «з голови»?

– Для вирішення ситуації з ТПВ у масштабах області важливим гравцем повинна бути облдержадміністрація. Тому, що саме на рівні області повинна бути обрана модель управління відходами. Така модель була обрана за допомогою іноземних експертів ще у 2011 році та зафіксована у Стратегії поводження з ПТВ у Закарпатській області на 15-річний період. Цей документ був схвалений Закарпатською облрадою у 2012 році і він досі чинний. Однак обласна рада за 10 років так і не просунулась у його реалізації. А цей документ передбачав заходи з охоплення централізованим вивозом сміття з усіх населених пунктів області (сьогодні такою системою охоплено лише 80 % населення), впровадження селективного збору ТПВ по усіх населених пунктах області, поступове закриття та рекультивацію старих і діючих сміттєзвалищ і, найголовніше – будівництво 4-х заводів з механіко-біологічної обробки ТПВ. Такі заводи мали бути рівномірно розташовані по території області. Тут повинно було досортовуватись сміття й відправлятись на переробку. Повинна була бути запущена програма збору «зелених» відходів, що передбачало окремий збір відходів з кухні від населення та збір «зелених» відходів – опале листя, обрізка дерев, скошена трава тощо. На цих заводах повинні були працювати компостні системи, або метантенки для виробництва біогазу та електроенергії.

Саме такий завод почали будувати у с. Яноші на Берегівщині, однак після будівництва першої черги завод вже довгі роки знаходиться у замороженому стані. Це я вважаю провалом у роботі саме обласної влади, яка повинна була докласти максимум зусиль для того, щоб завод вже у наші дні працював на повну потужність. Такий самий завод, лише більший, планується побудувати біля с. Середнє. Однак і тут включаються якісь фактори, які гальмують просування цього проекту, й обласна влада виявляють безпорадною у цій ситуації. Зате досить активно певними владними колами просувається ідея будівництва сміттєспалювальних заводів. Я частково розумію привабливість цієї ідеї для влади – коли проблема сміття є масштабною, створюється ілюзія, що спаливши все і за раз, можна позбутися цієї проблеми. Але тут не все так просто, як виглядає на перший погляд.

– Чому? Ви ж самі сказали – спалив і забув…

– Розгляд цього питання я б розділила на три частини: 1) державна політика у сфері управління відходами та Європейський Зелений курс; 2) екологічні ризики; 3) економічний ефект.

Отже, державна політика у сфері управління відходами сьогодні в Україні відображена у Національній стратегії управління відходами до 2030 року і в її основу покладена п’ятиступенева ієрархія управління відходами, яка базується на пріоритеті запобігання утворенню відходів, а якщо запобігти не вдається – докладаються зусилля для повторного використання, якщо і це неможливо – здійснюється рециклінг (матеріали з відходів переробляються на продукцію, матеріали або речовини). Рециклінг включає перероблення органічного матеріалу, але не включає відновлення енергії чи перероблення на матеріали, що будуть використовуватися як паливо або матеріали для зворотного заповнення.

Коли переробка (рециклінг) неможливі – застосовуються інші види утилізації відходів, у т.ч. операції із відновлення енергії чи перероблення на матеріали, що будуть використовуватися як паливо або матеріали для зворотного заповнення. Тобто саме на цьому етапі можливе сміттєспалювання, а не на старті, коли ставиться за завдання усе зібране сміття спалити за допомогою тієї чи іншої технології (сюди належать технології традиційного сміттєспалювання з доступом кисню, технології піролізу та газифікації).

Практика показує, що такому виду утилізації піддається не більше 20-25 % усього сміття й в умовах Закарпаття будівництво навіть одного такого заводу є нерентабельним. Хіба що звозити сміття для спалення з інших регіонів України. Такий висновок був зроблений фахівцями ще у 2012 році, коли розроблялась обласна стратегія поводження з відходами.

У світі технології сміттєспалювання, як найдорожчий варіант вирішення проблеми зі сміттям, підтримувався завдяки дотаціям держави у вигляді «зеленого тарифу» на електроенергію, яка виробляється в результаті спалення, або побічною господарською діяльністю, як, наприклад, створення лижної зони на даху сміттєспалювального заводу Amager Bakke у Копенгагені. Після прийняття Європейського Зеленого курсу у країнах ЄС проекти зі сміттєспалювання вже не є в пріоритеті, бо вони не відповідають принципам циркулярної економіки та нульових викидів. В Україні також немає і, скоріш за все, не буде механізмів державної підтримки технологій сміттєспалювання. Пріоритетом є запобігання утворенню відходів, повторне використання та переробка в результаті відсортовування сміття.

Стосовно екологічний ризиків та економічного ефекту. З вище сказаного вже очевидно, що технології сміттєспалювання є дуже дорогими і це на сьогодні найдорожчі інвестиції у сміттєвий бізнес. Передусім через забезпечення безпеки довкілля. Через сталювання сміття проблему забруднення річок та земель ми переводимо у повітря, той же грунт і воду, але у більш токсичному варіанті. При спалюванні відносно безпечні речовини набувають властивостей особливо небезпечних для усього живого. Тому сміттєспалювальні заводи потребують оснащення якісними та надійними системи очищення викидів у повітря та воду (у випадку піролізу), а також захоронення особливо токсичного шламу і золи. Все це не враховується нашими лобістами таких технологій, а ці моменти складають часто більше 50 % усіх інвестицій, вони потребують догляду на регулярної заміни. А ще такі заводи потребують лабораторії, в якій 3 рази на день необхідно брати заміри викидів на аналіз. Усе це витрати і ці витрати відображаються на тарифній політиці для населення. Якщо немає дотацій, то за все мусить заплатити той, хто утворює відходи. Саме тому у багатьох містах Європи існує система зважування сміття при прийомі його від домогосподарства. Щоб менше заплатити за його утилізацію, кожен мешканець старається скоротити його кількість. У підсумку, європейські муніципальні програми орієнтовані на будівництво заводів з механіко-біологічної обробки сміття, яка включає в себе сортування ТПВ, компостування, переробку та виробництво електроенергії, довели свою економічну успішність та екологічну безпечність.

– Чи реально це в Україні – маю на увазі будівництво з дотриманням усіх вимог?

– Для України, де немає належної системи моніторингу стану довкілля, а також слабка система державного екологічного контролю, сміттєспалювання є великим екологічним викликом, оскільки держава не зможе гарантувати громадянам безпеку довкілля.

Сьогодні у нас в громадах також це розуміють і незабаром вже стартує будівництво такого заводу у с. Поляна. Дольову частку у будівництві візьмуть на себе ще 18 територіальних громад області й зможуть, в результаті, звозити своє сміття туди на переробку.

Що можете сказати щодо забруднення сміттям Тиси та, відповідно, Дунаю? Чи справді переважна більшість сміття, зокрема на Тисі, румунська, як кажуть наші чиновники?

Стосовно міжнародних скандалів з приводу забруднення річки Тиса пластиковим сміттям. Так, це проблема. Угорщина має повне право виставляти рахунки Україні, як державі, яка впродовж десятиліть не спромоглася дати раду сміттю на своїй території. Але це не тільки українська проблема. З сусідньої Румунії також пластик по річках мандрує до Угорщини. Тому найкраще, що можна зробити у цій ситуації – це об’єднати зусилля і допомогти один одного вирішити цю проблему.

– Насамкінець: як вважаєте, вирішувати проблему сміття потрібно з виховання?

– Скажу так: проблема сміття містить також серйозну ментальну складову. Людей, особливо у гірських селах, які знали лише два способи утилізації сміття – це платити у себе на городі або викинути у річку, не просто одразу привчити його сортувати. Але це завдання органів місцевого самоврядування та його мотивації. В області є безліч прикладів ініціатив «знизу», які швидко охоплюють громаду і за короткий час вже всі забувають старі практики і переходять на цивілізовані способи поводження зі своїм сміттям.

– Пані Оксано, спасибі за розмову, успіхів вам.

Джерело: https://ua.kiszo.net/ 

Author

Write A Comment